У нас немає союзників, — експерт з міжнародних справ про Трампа, роль Китаю та шанси на перемогу над Росією.

Зовнішньополітичні ілюзії України після початку повномасштабної війни почали поступово зникати. Вступ до НАТО так і не набув реальних обрисів, а загроза припинення допомоги після інаугурації Трампа дещо підриває віру в "доброго" Заходу, який ніколи нас не покине.

Чому ж партнери не допомагають нам так, як ми цього прагнемо? Бояться чи не вважають за потрібне? Яку злу шутку зіграла з Україною політика багатовекторності? І як так сталося, що ми "проспали" зміну світового порядку і чи є ще шанс "прокинутися" і все виправити? На ці та інші теми "Телеграф" поспілкувався з доцентом Інституту міжнародних відносин, кандидатом політичних наук Миколою Капітоненком.

Упадок Заходу

– Миколо, я слідкую за вашими постами у Facebook, і ви постійно підкреслюєте, що в своїй міжнародній політиці ми тверезо не можемо оцінити реалії. Давайте зараз тверезо їх оцінемо і зрозуміємо, що відбувається не так.

– Це почалося досить давно. В певний момент погляди, звички та оцінки, що виникли в 1990-х роках ХХ століття, законсервувалися як основні. Світ значно змінився за останні 25 років, а наші оцінки залишилися тими, які були тоді. І на них ми будували свою зовнішню політику, принаймні, за останні 20 років.

Кучма свою багатовекторність будував виходячи з того світу, з яким він мав справу в 1990-х. Особливостями цього світу був історично мінімальний розрив між силовими потенціалами України та Росії, про західна зовнішня політика Росії та домінування Заходу. Таким був світ у 1990-х роках. І в такому світі, щоб максимізувати шанси України на успіх, була обрана політика багатовекторності.

А потім почалися зміни, і продовжувати багатовекторну політику стало важко. Росія стала сильнішою і перестала бути прозахідною. Це вже ставило перед Україною нові виклики. Ми намагалися їх вирішувати, сподіваючись на добру волю і щирі наміри Заходу. Ми вірили, що Захід такий добрий, альтруїстичний і буде робити те, що потрібно нам. І так ми інтерпретували історію 1990-х років з іншими країнами Центральної та Східної Європи, які вступили в НАТО, ЄС, надавали значну допомогу. Нам здавалося, що з нами буде щось приблизно те ж саме. Але вже в 2000-х роках, особливо після виступу Путіна в Мюнхені в 2007 році, стало зрозуміло, що світ таким вже не буде. І що українська зовнішня політика повинна адаптуватися під ці нові реалії. Але оцінити зміни у нас не вийшло. Ми продовжували сподіватися на те, що нас візьмуть в НАТО, потрібно лише сильніше на цьому наполягати, і все буде нормально. Сподівалися, що ми вступимо в ЄС і за нас вирішать наші економічні проблеми, питання безпеки.

Також ми продовжували проводити досить ризиковану політику стосовно Росії: недооцінювали її рішучість, готовність порушувати правила. Врешті-решт, ми глибоко і не вивчали те, що відбувається всередині Росії. Ну і плюс багато різних міфів, які навіть зараз повертаються, наприклад, щодо того, якби Україна зберегла ядерну зброю, все пішло б інакше. Тобто такий поверхневий погляд на те, як працює сучасна міжнародна політика.

– Тоді поясніть, як саме змінився світ наприкінці 1990-х, що ми це упустили і, врешті-решт, це непорозуміння зіграло з нами злу шутку.

– Головна тенденція, яка почалася в 2000-х, це початок упадку Заходу і того, що могло називатися гегемонією США. Взагалі гегемонія США (провідна роль лідерства) виникла після Першої світової війни. Вони її успішно зберігали протягом 100 років. Різні конкуренти виникали: Велика Британія, Німеччина, Японія, Радянський Союз і, нарешті, Китай. Усі ці спроби [відібрати лідерство] США могли якимось чином знизити і зберегти свою провідну роль. Після холодної війни ми жили 10 років у період тріумфу Заходу. Західні цінності, інститути, міжнародні організації, модель життя суспільства та окремих людей здавалася безальтернативними.

Це мало і наслідки безпеки: позиції Заходу в цілому ряді регіонів зміцнилися після виходу звідти Радянського Союзу. Тобто Захід активно перебудовував світ відповідно до власних інтересів і своїм баченням. Але в 2003 році цей процес змінився на протилежний. І пов'язано це передусім з початком упадку цієї відносної гегемонії США.

– Чому саме 2003 рік? Що стало тригером упадку?

– Гегемонія будувалася (і досі заснована) на економічній ролі. Приблизно 20-22% світової економіки виробляється в США. Це рівень, на який вони вийшли в 1970-х роках, і з тих пір він залишається таким. Будувалася на американському могутності та на американській "м’якій" силі: здатності залучати союзників, подобатися іншим, поширювати свої цінності. Усе це працювало успішно до початку війни в Іраку в 2003 році. Після цього почалися проблеми. Війна в Іраку розколола громадську думку в США та на Заході. Вона суттєво знизила "м’які" силові можливості, привабливість США у світі. Війна мала безліч тривалих ефектів. Одним з них є те, що Росія почала розглядати американців як загрозу. Відповідно, щоб убезпечити себе від долі Саддама Хусейна, Путін змінив зовнішньополітичні основи російської держави. Він став проводити зовсім іншу зовнішню політику.

З цього часу цей тренд посилюється. І не стільки через ослаблення США, скільки через посилення Китаю. Китай під керівництвом Сі Цзіньпіна перетворився на глобальну державу. Китай – найбільша економіка світу за паритетом купівельної спроможності. Такого рівня конкуренції США не знали за останні 100 років. Економічний потенціал Радянського Союзу навіть у найкращі часи складав близько 30% від американського. А китайська економіка сьогодні більша американської, і цей розрив збільшується. Тобто час працює проти США. Китай є найбільшим торговим партнером для більшості країн світу. Він – майстерня світу. І Китай підтягує під це інші країни, конвертуючи свої економічні можливості в політичні