"Українською Атлантидою" називають село Бакота, яке було затоплене за наказом. Як виглядало це місце до його зникнення?

Сьогодні Бакота – популярне туристичне місце з мальовничими краєвидами, кришталево чистою водою та свіжим повітрям. Це куточок природи, де Дністер створює захоплюючі панорами, а стрімкі скелі та зелені пагорби запрошують до відпочинку. Проте не всі знають, що це водне простір було створено штучно. Там, де нині розташована поверхня водосховища, колись знаходилося старовинне село з багатою історією, а ще раніше — значний центр княжих часів, що звався Бакотою.

Раніше ми розповідали про будівлю магазину "Дитячий світ" у Дніпрі, яка була знесена. Тепер пропонуємо поглянути на те, як виглядало село Бакота до затоплення.

Як виглядала Бакота до затоплення

Перше згадування про Бакоту датується 1240 роком, коли це було велике місто та політично-адміністративний центр Дністровського Пониззя в складі Галицько-Волинського князівства. Місто було ключовою частиною Поділля, переживало розквіт, а з часом життя тут стало спокійним і розміреним. Більшість жителів займалися сільським господарством, зберігали культурні традиції та дбали про місцеві святині.

У ХХ столітті, після 1918 року, Бакота опинилася поблизу кордону з Румунією, що додало селу нові виклики: вздовж Дністра збудували двометрову кам'яну стіну, щоб позначити кордон. Село витримало роки голоду 1933 року та залишилося осторонь бойових дій Другої світової війни. Проте роки лихоліть почалися через голод 1947 року. Тоді чисельність населення зменшилася втричі.

Трагічне затоплення Бакоти

Історія Бакоти завершилася в 1981 році, коли було завершено будівництво Новодністровської ГЕС. Село Бакота, як і три інших історичних поселення — Студениця, Калюс і Стара Ушица — опинилися в зоні затоплення. Близько 7,5 тисяч дворів з 63 сіл Тернопільської, Чернівецької, Хмельницької та Вінницької областей підлягали примусовому переселенню. Людей переселяли в інші села та міста, компенсуючи лише частину втрат — приблизно 40% вартості їхнього майна.

Однією з найскладніших вимог було те, що кожному довелося власноруч зруйнувати свій дім і вирубати сад, який садили ще їхні предки, зазначають у групі "Історія України в ретро фотографіях" у Facebook. Кладовище, храми та старовинні пам'ятники також підлягали переносу, але багато з них залишилися на дні водосховища, назавжди приховані під товщею води.

Для багатьох сімей це стало великою трагедією — залишати місце, де жили покоління. Багато переселенців купували собі житло в сусідніх селах, але частина змушена була переїхати значно далі. Так закінчилася історія села Бакота, але його дух і пам'ять живуть в поколіннях нащадків і в безмовних водах, які приховують ціле село під своєю поверхнею.

Раніше "Телеграф" розповідав про одне з перших кафе Львова. Його частим відвідувачем був Іван Франко.