День, який не хочу забувати. Ніколи
Потім пішли новини, що цивільних просять не їхати. Кожен з нас дивився на фотографії врятованих дітей, і серце зупинялось. Бо, хто не лежав з дітьми, або не звертався за допомогою чи консультацією у цю лікарню? Як мама трьох дітей, я туди зверталась з двома з них. Хто на себе не приміряв цю ситуацію? Ти з хворою дитиною лежиш в лікарні, в яку потрапляє ракета? Фотографії дітей, яким продовжувала капати хімія (видно з обладнання) мене особисто вганяли в ступор і заставляли вести внутрішній монолог.
«Господи, вони ж стерильні. В них вбитий імунітет. Вони зараз нахапаються всього від пилюки, інших людей, інших дітей. А чи зможе цей дитячий організм справитись і з хімією, і з тим, що ця дитина підхопить. Чи є стерильні бокси в тих лікарнях, куди їх повезуть. Чи буде на завтра хімія, бо переривати її не можна».
Деякі з нас, як особисто я, давно прийняли свою участь. Жити тут і зараз в країні, яка стікає кровʼю. З цим прийняттям приходить інше прийняття, що ти можеш вмерти в будь-яку секунду. Але знову внутрішній монолог. «Ок. Ти прийняла це рішення для себе. А чи мала ти право приймати це рішення за своїх дітей? А що буде з тобою, якщо вони загинуть? А чи маєш ти право так ними ризикувати?» Бо в будь-який момент, ракета цих покидьків, може прилетіти будь-куди.
І ніхто тобі, ні в літньому таборі, ні в дитячому садочку не може дати гарантій, що твоя дитина лишиться живою. Життя на межі. Життя на грані фолу. Життя сьогодні, тут і зараз, бо завтра може й не бути. У сусідів виє собака. Певно виє за кожну втрачену душу. І з цією собакою, певно, виє кожен з нас.
Київ 8 липня 2024
Я не хочу забувати цей день
Ніколи.