Китайські турнікети, переливання крові, затяжна евакуація та наступ під Бахмутом – інтерв’ю керівниці медслужби 3-ої ОШБ Вікторії Ковач

Ніч з 19 на 20 жовтня 2023 року журналісти УП, що працюють на фронті, провели на стабпункті 3-ої окремої штурмової бригади на Бахмутському напрямку. Тоді, після важких наступальних дій по флангах, Сили оборони, зокрема 3-я, 80-та, 22-га бригади ЗСУ та підрозділ НГУ "Лють" намагалися втримати нещодавно зайняті позиції.

Тієї ночі на стабпункт привезли до п’ятнадцяти поранених, кілька з них, зокрема молодий непритомний хлопець з великим татуюванням "ЕНЕРГОДАР" на грудях, були важкими. Більшість мала мінно-вибухові травми – відірвані частини рук та ніг, розірвані в кількох місцях стопи. Усі чотири операційні були зайняті, як і всі лікарі.

Журналісти УП фільмували роботу лікарів і всього медперсоналу із захопленням – вони працювали, як повністю автоматизований механізм. Практично не перемовляючись між собою.

Реклама:

На стабпункті було новесеньке обладнання, зокрема портативний рентгенограф, компоненти крові, усі необхідні ліки та перев’язувальні матеріали. А також сухий одяг і тапки для поранених, що насправді є великою рідкістю на стабпунктах.

На запитання УП, як колективу стабпункту це вдалося, судинний хірург на позивний "Корсар", військовослужбовець 3-ої ОШБ, який у цей час рятував поліцейського з розірваною "лепестком" стопою, відповів: "Це все Віка".

Реклама:

Віка, точніше – Вікторія Ковач, це керівниця медслужби 3-ої ОШБ. У бригаду Вікторія прийшла на початку повномасштабного вторгнення після кількох років роботи в Міністерстві охорони здоров’я, де вона була експерткою з питань освіти й науки, та приватної клініки "Добробут", де менеджерила підготовку інтернів. Восени 2022-го очолила медслужбу Третьої штурмової.

На початку 2024-го, у передостанній день відпустки Вікторії, УП зустрілася з нею в Києві, щоби розпитати про те, як їй вдалося побудувати настільки злагоджений механізм. А також чи заходили на 3-ю ОШБ китайські турнікети, чому бойові медики бригади, попри довгоочікуване рішення Кабміну, не переливають кров, та як медслужбі вдалося відпрацювати наступ під Бахмутом.

"Дикий егоїзм", служба в "Азові" та зародження такмеду в Україні

– Вікторіє, у своєму чи не єдиному інтерв’ю ви пояснювали свою мотивацію воювати так: у 2013 ви відчули Україну своєю країною й зрозуміли, що "з нікчемними сусідами" ви її ділити не збираєтеся. Можете пригадати, в який момент, за яких умов ви це відчули?

– У часи Майдану я була студенткою четвертого курсу медуніверситету у Вінниці. Після четвертого курсу в нас була тривала літня практика в лікарнях, і тоді ми дискутували про те, що жодним чином не впливаємо на долю своєї держави. Це, звісно, було трохи помилкове судження, але нам хотілося це змінити.

Влітку 2014-го в нас з’явився грандіозний план – на початку п’ятого курсу організувати групу людей, яка поїде на фронт. Ким поїде, як поїде – у ці тонкощі ми не заглиблювалися. До моменту повернення з практики кількість охочих їхати зменшилася з 30 до 4. Військкомати з нами віталися, але коли дізнавалися, де ми вчимося і на кого, то прощалися…

– Ви, здається, акушерка-гінекологиня за освітою?

– Так. Я і четверо моїх однокурсників у вересні 2014-го зателефонували в декілька добровольчих батальйонів і вибрали "Азов". Я до того ніколи не була в південних регіонах, ніколи не бачила степу.

І от я в жовтні їду в район Урзуфа, зупиняюся, дивлюся на це все, і в мені зароджується дике відчуття "егоїзму". Дивлюся навколо і думаю: це теж моє. Моє – це не тільки гори, море, а і те, що я бачу тут, люди, які тут живуть. Це таке ніби право власності… яке з часом наростало і наростало. Зараз мені здається, що я прямо мільйонер. Кількість того, що є в цій державі й чим я не готова ділитися, зростає щодня.

Вікторія Ковач у студії УП

– Як довго ви прослужили в "Азові"?

– Рік, ми всі четверо прослужили рік. Потім повернулися на навчання, завершили його, пройшли інтернатуру. Зараз двоє з нас у 3-ій штурмовій.

– Якою ви побачили тактичну медицину в Україні, коли вперше приїхали на фронт, у 2014 році?

– Поняття тактичної медицини тоді тільки-тільки нашаровувалося, нам активно його приносили ззовні.

Реклама:

– Турнікетів ще не було?

– Були. В "Азов" я зайшла інструктором з тактичної медицини від громадської організації "Захист патріотів". І перші тренінги, які проводилися для військових уже в Урзуфі, закінчувалися видачею аптечок – якщо вони їх успішно закінчували.

І оцей от принцип: ти успішно пройшов тренінг, отримав аптечку, знаєш, що в ній усередині й що з цим робити – він трохи ламав парадигму того, що до цього нам пропонувала медицина. "Аптечка повинна бути, потім хтось буде знати, що з нею робити". Ні, це ти, у першу чергу, повинен знати, що з нею робити.

Цей підхід, коли є не джгут Есмарха, а є турнікет, дивувало навіть нас, студентів медичного – ми такого не вчили. Ізраїльські бандажі тоді були чимось абсолютно новим!

Тоді були бійці, які приходили і казали, що вони не вчитимуть тактичну медицину, бо вони йдуть вмирати! І ми разом з інструкторами пояснювали, що якщо ви прийшли сюди заради результату, то ви повинні виконувати свою функцію впродовж усього шляху. Якщо вас поранило, це не означає, що ви маєте померти.

Люди не знали, що після поранення можна повертатися. Була велика когорта людей, яка вперше дивилася на турнікети і сприймала це як чуже. Втім, уже у 2022 році було чимало бійців, які могли мені перерахувати всі типи турнікетів, рекомендовані комітетом ТС3. І це були далеко не бойові медики.

– Чи свідчить це про те, що в Україні стало більше цінуватися життя кожної людини?

– Власне життя почало більше цінуватися. Людина сама шукає, який у неї турнікет повинен бути. І так, жити хочеться…

– Як надовго ви повернулися в цивільне життя?

– Я демобілізувалася в кінці 2015-го і прийшла знов у 2022-му. Тобто на цивільне життя в мене було сім років. За цей час я встигла попрацювати в МОЗі, у клініці "Добробут", а також закінчити інтернатуру, трохи попрацювавши в медуніверситеті.

– Жодні пологи ви в своєму житті не приймали?

– Приймала, і не одні. Але тоді було відбулася реформа державної служби, і було досить непогане вікно можливостей для змін системи охорони здоров’я. Це, напевно, мене і підкупило.

Команда Уляни Супрун, яка тоді працювала в міністерстві, надихала до змін і делегувала чималий об’єм роботи, довіряла людям. Я зрозуміла, що, пішовши в міністерство, можу зробити більше, ніж в одному пологовому будинку з трьома-чотирма чергуваннями на тиждень.